Нижче-позитивна стаття, написана 3,5 роки тому про одного з майбутніх гвалтівників.
Вона має бути “розривом башки” для тих, хто дотримується стандартного набору переваг “бути українцем”.
Хлопець-з Західної України. Тож набір “етнічний українець”, “українська мова від народження” ще не є запобіжниками від садизму.
Хлопець пішов служити у прифронтову смугу. Тобто як і у випадку з вбивством Катерини Гандзюк, мілітарна служба в зоні АТО ніяк не є запобіжником від садизму.
Вбивають в Україні багато. Вбивають часто по-звірячому.Вбивають незалежно від мови і регіону. Вбивають люди різного віку.
Тільки от ані Врадіївка, ані вбивство Оксани Макар(а там, нагадаю, якраз навпаки-вбивали хлопці з російськомовного регіону. Гвалтували , і ще живу дівчину палили) не підштовхують суспільство замислитися, що з внутрішньою агрсією всередені українського суспільства слід щось робити.
У нас щось не так з цінностним рядом. У нас-агресивне суспільство.
У нас люди не можуть почувати себе захищеними на вулиці. Особливо це стосується захисту своїх дітей.
Не даремно одним зі своїх “25 пунктів до суспільного щастя” я зазначив як “Вгамуй власну агресію”.
Але це той пункт, який не сприймається багатьма агресивними людьми.
Ну що ж, читайте позитивну статтю про хлопця, який згодом став садистом-гвалтівником на службі. На тій службі, яка по ідеї повинна була б Вас, пані і панове, захищати від інших насильників.
“Вгамуй власну агресію”.
Дякую!
Тепер редактори знають.