Україна знову змушена рахувати страшні втрати серед найменших своїх громадян. За офіційними даними ювенальних прокурорів, станом на ранок цього дня понад 2590 українських дітей стали жертвами повномасштабної агресії Росії. З них 630 – назавжди залишили цей світ, а ще понад 1960 отримали поранення різного ступеня тяжкості. Ці цифри – не просто статистика, це зламані долі, сльози матерів і біль, який не вщухає.
Дніпропетровська область, яка від початку війни стала одним із прифронтових регіонів, опинилася серед лідерів за кількістю постраждалих дітей. За даними прокурорів, 242 дитини в нашій області зазнали травм або втратили життя через обстріли, вибухи та інші жахи війни. Ці діти могли б зараз гратися на майданчиках, навчатися в школах чи обіймати своїх батьків, але війна безжально забрала в них дитинство.
Дніпропетровщина, разом із Донеччиною та Харківщиною, очолює сумний список регіонів, де діти найбільше страждають від російської агресії. Кожен новий день приносить нові трагедії: зруйновані школи, обстріляні дитячі садки, знищені домівки. Війна не знає милосердя, і найменші українці стають її беззахисними жертвами.
За кожною цифрою – реальна історія. Це п’ятирічна дівчинка, яка втратила ніжку через вибух у дворі її будинку в Кривому Розі. Це хлопчик-підліток із Нікополя, який залишився сиротою після ракетного удару по житловому кварталу. Це немовля, яке так і не встигло зробити перші кроки, бо його життя обірвав уламок російської ракети. Війна щодня краде в українських дітей не лише здоров’я, а й майбутнє.
Ювенальні прокурори продовжують документувати ці злочини, щоб одного дня винуватці понесли покарання. Але чи поверне це втрачене дитинство? Чи загоїть рани, які залишаться на все життя – як фізичні, так і душевні? Питання, на які немає відповіді, але які змушують нас усіх діяти – заради тих, хто ще може бути врятований.
Ця війна – не лише боротьба за території, це боротьба за майбутнє України, за наших дітей. Кожен із нас має зробити все можливе, щоб убезпечити найменших. Волонтери, рятувальники, медики та військові щодня ризикують життям, щоб евакуювати сім’ї з небезпечних зон, надати допомогу пораненим і підтримати тих, хто втратив усе. Але цього недостатньо – потрібна спільна робота.
Пам’ятаймо: війна триває, і кожна дитина, яка залишається в зоні бойових дій, – у смертельній небезпеці. Ми маємо дбати про безпеку кожного малюка, чи то через евакуацію, чи то через створення безпечних просторів у тилу. А ще – не забувати тих, хто вже постраждав: вони потребують не лише медичної, а й психологічної підтримки, щоб повернути віру в завтрашній день.
Дніпропетровщина, як і вся Україна, стоїть перед величезним викликом. Ми не можемо повернути тих, кого втратили, але можемо зробити все, щоб захистити тих, хто ще з нами. Війна калічить долі, але ми, українці, маємо силу зупинити це – заради наших дітей, заради нашого майбутнього.
Дякую!
Тепер редактори знають.