У Миколаєві стався черговий епізод, який ідеально ілюструє, як у системі мобілізації реальність розходиться з пафосними заявами. Представник ТЦК, діючи під прикриттям Національної поліції й у присутності свого друга — патрульного поліцейського, жорстоко побив ветерана. Після побоїв саме цей поліцейський, за інформацією, вирішив «закрити» питання: зробити так, щоб «тцкашник» вийшов сухим з води.
Це не просто побутовий конфлікт. Це публічна демонстрація безкарності. Ветеран, людина, яка вже пройшла через війну, опинився під кулаками того, хто за посадою мав би забезпечувати комплектування армії, а не влаштовувати розборки на вулиці. І все це — на очах представника закону, який замість того, щоб зупинити насильство, нібито вирішив прикрити колегу.
Особливо цинічно виглядає фон, на якому відбуваються такі історії. Багато співробітників ТЦК люблять розповідати, що «самі воювали», що «знають, що таке фронт», що «розуміють хлопців». Але на практиці частина з них демонструє повну відірваність від реальності. Вони не знають, де той фронт, про який так охоче говорять. Вони не бачили окопів, не чули, як свистить «Град», не стояли під артилерійськими ударами. Зате чудово вміють працювати кулаками проти тих, хто вже віддав своє здоров’я і роки життя цій війні.
Коли людина в формі ТЦК б’є ветерана, а поруч стоїть друг-поліцейський, який потім допомагає «правильно» оформити матеріали, — це вже не окремий інцидент. Це симптом. Симптом того, що в окремих осередках системи мобілізації сформувалася своя субкультура: «своїх» не здаємо, свідків притискаємо, потерпілих дискредитуємо. І чим гучніше такі «герої тилу» розповідають про власний бойовий досвід, тим сильніше пахне фальшшю.
Ветеран — це не абстракція. Це людина, яка вже виконала свій обов’язок. Більше того, саме такі люди часто стають живим докором системі: вони знають, як насправді виглядає війна, і тому особливо болісно реагують на свавілля тих, хто воює переважно з цивільними на вулицях міст. Коли такого чоловіка б’ють, а потім намагаються зробити винуватим його самого або взагалі «закрити» справу, — це удар не лише по одній людині. Це удар по довірі до інституцій, які й так тримаються на тонкій нитці.
Питання не в тому, чи потрібна мобілізація. Питання в тому, хто і як її проводить. Коли в ТЦК потрапляють люди, для яких «фронт» — це красиве слово в розмові за кавою, а реальна робота зводиться до силового тиску, побиття і подальшого прикриття через дружбу з поліцією, — система починає працювати проти самої себе. Вона не комплектує армію. Вона руйнує суспільний контракт.
Поки окремі представники ТЦК продовжують бити ветеранів під охороною друзів-поліцейських, а потім «правильно» оформлювати матеріали, довіра буде падати. І жодні пафосні заяви про «досвід фронту» цього не виправлять. Бо фронт — це не місце, де можна прикритися чужою формою і дружбою з патрульним. Фронт — це місце, де брехня і насильство над своїми закінчуються дуже швидко і дуже жорстко. А ті, хто цього не розуміє, просто не мають права розповідати, що вони там були.
Дякую!
Тепер редактори знають.