У ДНІПРІ ВІЙСЬКОВІ НА ВІЗКАХ ШТУРМУЮТЬ ЯМИ, ДОЛАЮЧИ ШЛЯХ ДО ЛІКАРНІ

Дніпро: місто «великих бюджетів» і розбитих тротуарів. Чому військові на візках досі штурмують ями долаючи шлях до лікарні  замість вулиць

У Дніпрі, одному з найбільших тилових міст України, що постійно перебуває під російськими обстрілами, склалася парадоксальна ситуація. Міський голова Борис Філатов та його оточення регулярно звітують про масштабні витрати бюджету — мільярди гривень на різні проєкти, «інновації», «відновлення» та «комфортне середовище». Водночас щодня на вулицях можна побачити реальну картину: розбиті дороги з ямами, високі бордюри, відсутність нормальних пандусів і тротуарів, якими неможливо проїхати на інвалідному візку. Особливо гостро це стосується військових, які повернулися з фронту з пораненнями і тепер змушені долати «безбар’єрний» Дніпро в буквальному сенсі на межі можливостей.

Мерія активно просуває флагманський проєкт «Рух без бар’єрів». У парку Шевченка оновлюють інфраструктуру за стандартами доступності, встановлюють пандуси за заявками від ОСББ, створюють «безбар’єрні маршрути» для маломобільних груп, включаючи ветеранів. Місто заявляє, що приділяє «дуже велику увагу» безбар’єрності. Але на практиці це виглядає точково і вибірково. Багато ветеранів та людей на візках продовжують скаржитися: тротуари в ямах, переходи без заниження, входи до будівель з високими порогами, а після кожної зими дороги перетворюються на суцільне решето.

Проблема не нова. Після зимового сезону вулиці Дніпра традиційно «цвітуть» ямами — відео з пробитими колесами та заторами регулярно з’являються в соцмережах. При цьому бюджет міста на 2025–2026 роки — це десятки мільярдів гривень. Частина йде на підтримку ЗСУ (місто звітує про сотні мільйонів і навіть мільярди за весь період війни), частина — на відновлення будинків після обстрілів, а значна частина — на ремонти, реконструкції, «благоустрій» і різні тендери, які регулярно супроводжуються скандалами.

Оточення Філатова неодноразово фігурувало в кримінальних провадженнях щодо розтрати коштів на ремонтах шкіл, садочків та інфраструктури. Заступників і депутатів звинувачували в завищених цінах, «відмиванні» мільйонів і сумнівних тендерах. Сам мер декларує значні суми готівкою і майна, а критики вказують на розрив між офіційними звітами про «велику роботу» та реальним станом міста. При цьому Філатов часто скаржиться на вилучення коштів державою до центрального бюджету і попереджає про можливий «комунальний колапс».

Найгірше — це пріоритети. Коли військовий, який втратив ноги на фронті, не може нормально пересуватися центральними вулицями рідного міста, а влада продовжує «освоювати» великі кошти на проєкти, які виглядають красиво в звітах, але мало змінюють реальність для тих, хто найбільше потребує доступності — це не просто недоробка. Це питання справедливості.

Дніпро — прифронтове місто в прямому сенсі (близько 100 км до лінії бойових дій). Воно регулярно отримує «прильоти», пошкоджені будинки, вибиті вікна. Влада змушена латати наслідки обстрілів. Але саме тому безбар’єрність і нормальні дороги не можуть бути другорядними. Ветерани, які воювали за це місто, не повинні після демобілізації воювати з архітектурними бар’єрами і ямами на кожному кроці.

Міська влада любить говорити про «європейські стандарти», «інклюзію» та «місто рівних можливостей». Проте поки що для багатьох військових на візках Дніпро залишається містом нерівних можливостей: одні освоюють бюджети, інші — освоюють, як проїхати від дому до аптеки, не перекинувшись.

Це не просто технічна проблема доріг і пандусів. Це тест на адекватність влади під час війни. Коли тисячі чоловіків повертаються з фронту з інвалідністю, місто зобов’язане зробити так, щоб вони не відчували себе другосортними в тилу. Поки що ж враження таке: великі гроші є, красиві презентації є, а реальної безбар’єрності та нормальних вулиць для тих, хто їх найбільше потребує — катастрофічно мало.

Громадськість і ветерани мають право вимагати не чергових звітів і фотозвітів з пандусами в парку, а системної роботи: капітальний ремонт ключових тротуарів і доріг з урахуванням доступності, жорсткий контроль за витратами і пріоритет саме на ті об’єкти, які полегшать життя пораненим захисникам.

Доки цього не станеться, фраза «Дніпро — місто моїх мрій» для багатьох ветеранів звучатиме гіркою іронією. Бо мрія про нормальне пересування без боротьби з ямами і бордюрами досі залишається мрією.