Дніпропетровщина, 1 листопада 2025 року — Уявіть: елітні пілоти та піхотинці, які вистояли в пеклі гарячих точок, вишикувалися на плацу для моменту честі. Нагороди блищать, командири промовляють слова подяки, а в небі — невидима смерть. Ракета “Іскандер” розриває цей ритуал, перетворюючи героїв на жертви. Це не сценарій антивоєнного фільму, а реальність, яка повторилася на Дніпропетровщині. За повідомленнями ЗМІ та очевидців, ворожий приліт по шикуванню забрав життя “найкращих” — тих, кого зібрали “у наказному порядку”. Скільки ще разів історія недбалості — чи то через ворожу розвідку, чи то через наші прогалини — має повторюватися, щоб нарешті запрацювали реальні висновки, а не паперові звіти?
Подія розгорнулася на одному з полігонів у Дніпропетровській області — регіоні, який, попри статус “тилу”, регулярно стає ареною ворожих ударів. За словами журналіста ТСН Дмитро Святненка, який першим підняв тривогу в ефірі, “найкращих військових зібрали на плацу для нагородження, туди прилетіла балістика, солдати загинули”. Святненко не просто повідомляв — він оплакував брата, який воював з 2023 року в найгарячіших секторах фронту: від боїв за Бахмут до штурмів на Донеччині. “Він пережив пекло, а загинув у тилу, на шикуванні. Це не просто трагедія — це абсурд”, — пише журналіст у своєму Telegram-каналі, де поділився особистими спогадами про брата: “Він малював картини між ротаціями, мріяв про мирне небо. А тепер — могила на Дніпропетровщині”.
Офіційні джерела, зокрема Угруповання військ “Схід”, підтвердили загибель військових унаслідок ракетного удару. За попередніми даними, серед загиблих — понад десяток бійців, поранених — до 20. Точні цифри тримають у таємниці, аби не дати ворогу приводу для пропаганди, але очевидці, які вижили, описують сцену як “пекло на плацу”: уламки, крики, дим від зруйнованих наметів.
Це не перша така історія. Нагадує березневий інцидент на тому ж полігоні, коли російський “Іскандер” влучив у наметове містечко 168-го резервного батальйону. Тоді, за даними Радіо Свобода, загинуло понад 30 бійців, 150 поранених. Бійців вишикували на КПП за 20 хвилин до удару — “незрозуміло чого”, як згадував очевидець. Російський дрон-розвідник “Орлан” зависав над табором зранку, корегуючи вогонь. Питання, яке тоді зависло в повітрі: чому не спрацювала ППО? Чому не евакуювали? Сьогодні, у листопаді, сценарій повторюється з жахливою точністю. “Історія недбалості повторилася”, — констатує Святненко, маючи на увазі не лише ворожу зухвалість, а й наші системні збої.
Нагородження — це не просто формальність. В Україні, де ЗСУ стали оплотом нації, ордени та медалі — як “Хрест бойових заслуг” чи “Орден Богдана Хмельницького” — вшановують справжніх героїв. За статутом, ними відзначають за “особливі заслуги у захисті суверенітету, мужність і відвагу”. Пілоти, які збивають “Шахеди” над Дніпром, піхотинці, що утримують лінії на сході, — саме вони мали б стати отримувачами. Але шикування для церемонії перетворює еліту на “дуже помітну ціль”, як зазначають експерти з безпеки.
Особиста історія Святненка додає гостроти. Його брат, 32-річний сержант, з позивним “Митець” (за любов до малювання), пройшов ротації під Авдіївкою та Вугледаром. Це не абстрактна статистика: це родина, яка ховає героя не від кулі на передовій, а від “помилки” в тилу. Подібні трагедії множаться: у жовтні на Харківщині загинув пілот “Камікадзе”, легенда ЗСУ, від ракетного удару по базі. У вересні — двоє братів Хілінських на Донеччині. Патерн очевидний: нагорода — як вирок.
Чому це повторюється? Експерти вказують на три ключові прогалини. По-перше, розвід захист: дрони “Орлан” і “Зала” регулярно фіксують скупчення, а наші РЕБ (радіоелектронна боротьба) не завжди справляються. У березневому інциденті ППО “не помітила” розвідника — ситуація не змінилася. По-друге, протоколи безпеки: накази про шикування ігнорують тривоги. Суспільне надіслало запит до Сухопутних військ — відповідь обіцяють, але хто вірить у швидкі реформи? По-третє, бюрократія: нагородження — це “паперовий” процес, де героїв тягнуть на плац, аби відзвітувати “вище”. “Скільки ще разів це повинно повторитися, щоб висновки були не в ЗМІ, а в реальності?” — риторично запитує Святненко, відображаючи гнів усієї спільноти.
Як і завжди, але без певних висновків, угруповання “Схід” уже проводить перевірку: оповіщення про небезпеку, заборона зборів у “непризначених місцях”. Але чи вистачить? Військові волонтери, як-от “Справа Громад”, постачають дрони та РЕБ, але системні зміни — на совісті командування. Росіяни тим часом святкують: їхні удари по “парадах” — дешевий спосіб деморалізувати ЗСУ.
У соцмережах вибухнув гнів. “Кращих зібрали — кращих і вбили. Хто відповість?” — пише ветеран з позивним “Грім” у Twitter. Журналісти WELT, які самі потрапили під “Ланцет” на Дніпропетровщині, називають це “трагедією видимості”: відкриті поля, скупчення — ідеальна мішень. А матір загиблого з березневого удару, анонімно для Радіо Свобода, ридає: “Син казав: ‘Мамо, нас вишикували, як на ярмарку’. Чому не сховали?”
Ця трагедія — дзеркало війни: де честь зіштовхується з безглуздістю. Брат Дмитра Святненка, як і десятки інших, заслужив медаль — але не ціну життям на плацу.
Скільки ще “повторень історії недбалості”? Дніпропетровщина, яка витримала сотні ударів — від шахт ДТЕК до сіл Нікопольщини, не заслуговує на такі втрати. Вимагаємо: негайний аудит протоколів нагородження, посилення РЕБ, заборона шикувань під тривогою. Інакше “кращі” ЗСУ — це не герої, а гарматне м’ясо для російських “Іскандерів”. Пам’ять загиблих — у реформах, а не в некрологах. Бо війна не пробачає повторів.
Дякую!
Тепер редактори знають.