Смерть 14-річної Анастасії Ситнікової у Дніпрі: трагедія, цинічне селфі курсанта та ганебна бездіяльність Національної поліції

Смерть 14-річної Анастасії Ситнікової у Дніпрі: трагедія, цинічне селфі курсанта та ганебна бездіяльність Національної поліції

У лютому 2026 року Дніпро став свідком чергової трагедії, яка оголила не лише жахливу долю дитини, а й глибоку системну гниль у правоохоронній системі України. 14-річна Анастасія Ситнікова зникла 17 лютого в Соборному районі. Рідні звернулися до поліції лише 18-го. Пошуки тривали майже три доби за участю волонтерів, поліції та курсантів Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (ДДУВС). 20 лютого тіло дівчини знайшли мертвим у покинутому кафе «Nautilus» (район Маяк, біля парку Шевченка).

Офіційна версія поліції: на тілі не виявлено видимих ознак насильницької смерті. Але факти, які просочилися в мережу, викликають жах і питання:

• Тіло не показували рідним майже два тижні.
• Телефон та особисті речі дівчини зникли — востаннє Анастасія була онлайн 17 лютого о 21:06.
• Обставини смерті, результати судмедекспертизи та розслідування? Станом на березень 2026 року — повна мовчанка від Нацполіції.

Замість відповідей суспільство отримало скандал, який став символом цинізму. Курсанти ДДУВС, залучені до пошуків, знайшли тіло. І один з них — замість фіксації місця події, виклику слідчих чи виявлення елементарної людяності — зробив селфі (або фото) безпосередньо біля трупу 14-річної дитини.

Фото швидко розлетілося Telegram-каналами («Дніпро Оперативний», «ХДніпро») та Instagram. На ньому — курсант у формі, який позує на фоні бездиханного тіла дівчинки. Реакція мережі: хвиля обурення, прокльони, вимоги відрахування. «Майбутній горе-поліцейський», «покидьок», «глузування над мертвою дитиною» — це найм’якші коментарі. Це не «невдалий жарт молодості». Це демонстрація повної втрати людяності в тих, кого готують захищати закон і громадян.

ДДУВС та Нацполіція мовчать. Жодної офіційної заяви, жодного покарання, жодних вибачень перед матір’ю загиблої. Тиша — це згода на цинізм.

Але справжня ганьба — не лише в одному курсанті. Це системна проблема Національної поліції України, яка під час повномасштабного вторгнення рф в Україну, давно перетворилася на паразита на тілі держави.

Поліцейські давали присягу — захищати Україну, її суверенітет, незалежність і конституційний лад. Де вони зараз? На фронті? Ні. Більшість сидить у тилу: патрулює вулиці, складає протоколи, «захищає» від ухилянтів або просто імітує службу. Поки ЗСУ тримають оборону, гинуть і калічаться, захищаючи країну від агресора, представники Нацполіції майже щодня дають нові інформаційні приводи для обурення суспільства: корупція, знущання над громадянами, саботаж мобілізації, витік доказів у резонансних справах, а тепер — ще й глузування над мертвою дитиною через своїх «майбутніх» кадрів.

Замість того, щоб піти воювати на фронт (як роблять тисячі добровольців, ветеранів, цивільних), поліцейські ховаються за «критичною інфраструктурою» та «забезпеченням порядку в тилу». Але який порядок? Коли в тилу — хаос, безкарність, зневага до життя дитини, а розслідування смерті підлітка тягнеться місяцями без відповідей?

Це не просто бездіяльність. Це зрада присяги. Поліцейські, які не йдуть захищати державу від зовнішнього ворога, а натомість дискредитують її зсередини — це реальні ухилянти. Суспільство вже давно втратило довіру до Нацполіції: щоденні скандали, хабарі, насильство, мовчання у резонансних справах. А тепер ще й це селфі — як цвях у кришку труни репутації.

Вимоги суспільства прості й очевидні:

• Негайне відрахування та кримінальна відповідальність курсанта.
• Публічні вибачення перед родиною Анастасії від ДДУВС та Нацполіції.
• Повна перевірка системи підготовки в університеті внутрішніх справ — психологічний відбір, етика, контроль.
• Відповіді на головне: що сталося з Анастасією? Чому тіло ховали від рідних? Куди поділися речі?
• І нарешті — реформа Нацполіції: або вони йдуть на фронт виконувати присягу, або припиняють дискредитувати державу в тилу.

Поки майбутні «захисники закону» фотографуються на фоні дитячих трупів, а чинні поліцейські уникають фронту, — яку Україну вони захищатимуть? Ту, де діти гинуть у покинутому кафе, а правду ховають під килимом мовчання?

Анастасія Ситнікова заслуговує на справедливість. Україна — на справжніх захисників, а не на тих, хто присягає, а потім ховається.