Славетне місто Самар на Дніпропетровщині стало ареною справжнього трилера — спалах хвороби СКАЗ у дачному кооперативі «Геофізик» змусив місцевих мешканців згадати, що їхні пухнасті улюбленці — це не лише милі мордочки, а й потенційні носії смерті. Карантин на два місяці, примусова вакцинація і паніка, що шириться швидше за сам вірус, — ось плата за безвідповідальність, яку могли б уникнути. Але хто винен: люди, що плюнули на щеплення, чи влада, яка проспала проблему? Спойлер: винні всі.
Лікарі б’ють у дзвони: сказ у «Геофізик» — це не випадковість, а закономірний результат людської недбалості. Власники собак і котів, які вважали вакцинацію «необов’язковою дрібницею», тепер пожинають плоди своєї безпечності. «Навіщо колоти, якщо песик і так здоровий?» — мабуть, так думали десятки місцевих «турботливих» господарів. І ось вам результат: вірус, що вбиває безжально і без винятків, оселився в їхніх дворах. Браво, генії профілактики!
Але не поспішайте звинувачувати лише мешканців. Де була місцева влада, коли проблема назрівала? Чому ветеринарні служби не били на сполох раніше, не проводили рейди, не штрафували тих, хто ігнорує правила? СКАЗ не з’являється за одну ніч — це бомба уповільненої дії, яку ніхто не захотів знешкодити. І тепер, коли вона рвонула, чиновники лише розводять руками та вводять карантин. Пізно пити боржомі, панове!
Сприйнятливий контингент:
Сприйнятливість до сказу загальна. Але хворіють в основному сільські жителі, на міське населення припадає до 20—25 % випадків. Частіше хворіють чоловіки. Захворювання розвивається не у всіх осіб, укушених скаженою твариною. Розвиток недуги залежить від локалізації, розмірів рани та дози вірусу, яка потрапила до організму. Так, попадання вірусу в око (на кон’юнктиву) спричиняє захворювання за відсутності негайних профілактичних заходів практично у 100 % людей, при укусах в обличчя сказ виникає у 99 %, кисті — у 63 %, проксимальних відділів кінцівок — у 23 % осіб, тому складається помилкове враження, що окремі особи є відносно резистентними до цієї хвороби. Загалом захворюють приблизно 15—30 % постраждалих, але кожний захворілий помирає. Завдяки повсюдній вакцинації людей, яким загрожує розвиток сказу, захворюваність продовжує зменшуватись. Хвора на сказ людина є біологічним тупиком природного епідемічного процесу.
Два місяці обмежень — ось що чекає на кооператив «Геофізик» та прилеглі масиви Кулебівку, Решкут і Вороніку. Усіх собак і котів примусово вакцинуватимуть, хоч би як їхні господарі обурювалися чи ховали своїх «домашніх левів» під диванами. «Мій кіт не виходить на вулицю, це ваша параноя!» — кричать одні. «А що, раніше не могли подумати?» — додають інші. І всі мають рацію, бо ситуація — це суцільний фарс: люди самі довели справу до кризи, а влада тепер героїчно «рятує» те, що ще можна врятувати.
Механізм та фактори передачі:
Механізм передачі контактний, шлях — рановий. Людина заражається при укусах скаженою твариною (90 % випадків) або попаданні її слини на пошкоджену шкіру та/або слизові оболонки (ослинення — 10 %), вкрай рідко — при знятті шкури з трупів скажених тварин, особливо лисиць. Описані рідкісні випадки зараження при обскубуванні пір’я свійських птахів, яких вбила хвора хижа тварина, внаслідок клювання птахами, зокрема, орлом, півнем, при перекушуванні зубами нитки під час зашивання одягу, пошкодженого укусом хворої тварини. При цьому відбувається ослинення ранової поверхні.
У тварини слина стає заразною (контамінованою) в останні 7—10 діб інкубаційного періоду і залишається такою протягом усієї хвороби. Сприяють природній передачі хвороби зміни в поведінці тварин. У диких тварин з’являється збудження, зникає страх перед людиною.
Доведена можливість аерогенно-контактного зараження (в лабораторних умовах, при відвідуванні печер, населених кажанами), коли вірус пасивно потрапляє через дрібні, іноді непомітні, ушкодження кон’юнктиви, слизових ротоглотки. Останніми роками описані окремі випадки ятрогенного (медичного) контактного зараження людей внаслідок пересадки рогівки, нирок або печінки від померлих донорів, в яких сказ, як причину смерті, не встановили.
Ветеринари працюють на межі виснаження, а жителі плетуть конспірологічні теорії: то котів хочуть усипити, то вакцини — це «експеримент над тваринами». Може, досить шукати ворогів там, де їх немає, і подивитися в дзеркало? Сказ — це не вигадка ветеринарів, а реальна загроза, яка не питає, вірите ви в неї чи ні. Один укус — і привіт, реанімація. Або й того гірше.
Фахівці благають: стежте за тваринами, звертайтеся до лікарів при найменших симптомах. Агресія, страх світла, відмова від їжі — це не «просто поганий настрій» вашого пса, а можливо, його останні дні перед тим, як він стане ходячою смертю. Але чи дослухаються? Сумнівно. Бо ж легше звинуватити ветеринарів у панікерстві, ніж узяти на себе бодай краплю відповідальності.
«У нас усе під контролем», — запевняють чиновники, але віри їм мало. Бродячі тварини досі гуляють вулицями, а контроль за вакцинацією до спалаху був радше формальністю, ніж реальною роботою. І ось тепер, коли біда постукала у двері, усі раптом прокинулися. Тільки от сказ не чекає, поки ви зберетеся з думками.
Самар став прикладом того, як людська дурість і байдужість можуть обернутися катастрофою. Невчасна вакцинація? Лінь перевірити тварину? «Та нічого страшного» від влади? Ось вам результат: місто в карантині, люди в страху, а вірус сміється над усіма. І найгірше — це не унікальна історія. Такі спалахи трапляються там, де профілактика — порожній звук, а відповідальність — чуже слово.
Чи приборкають епідемію? Можливо. Але чи зроблять висновки? Навряд чи. Бо поки одні борються зі сказом, інші й далі вважатимуть, що «їх це не торкнеться». А дарма. Бо наступного разу вірус може постукати вже у ваші двері. І тоді буде пізно обурюватися, скаржитися чи ховати кота під ліжком.
Дякую!
Тепер редактори знають.