Поки українські солдати тримають фронт і щодня платять кров’ю за кожен метр землі, у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі відбувається чергова вистава під назвою «солідарність». 24 травня 2026 року стало відомо, що ключові країни Альянсу — Велика Британія, Франція, Іспанія, Італія та Канада — заблокували пропозицію Генерального секретаря НАТО Марка Рютте.
Пропозиція була простою і раціональною: зобов’язати кожну країну-члена Альянсу виділяти щорічно 0,25% свого ВВП на військову допомогу Україні. Це мало стати механізмом, який забезпечить передбачуваність, стабільність і справедливий розподіл навантаження. Натомість отримали чергове підтвердження: для частини «союзників» Україна — не спільна справа, а незручна стаття витрат, яку хочеться тримати під ручним управлінням.
Ідея з’явилася не вчора. Рютте висунув її ще у квітні-травні 2026 року під час підготовки до саміту НАТО в Анкарі (7–8 липня). Мета була чіткою: зменшити залежність від волатильної американської політики та зняти напругу між країнами, які дають багато, і тими, хто дає мало або символічно. За оцінками, такий механізм міг би збільшити щорічну допомогу до $143 мільярдів — тобто майже потроїти поточний рівень.
План підтримували країни східного флангу — Польща, країни Балтії, Нідерланди та інші, які вже перевищують позначку 0,25%. Але цього виявилося недостатньо. Для ухвалення потрібна одностайність. А «великі» сказали «ні».
Хто і чому блокував?
- Велика Британія — формально один із найбільших донорів. Лондон любить позиціонувати себе як лідера підтримки України, але коли справа доходить до жорстких зобов’язань — відступає. Зручніше давати по £3 млрд на рік за власним графіком, ніж прив’язуватися до відсотка ВВП.
- Франція — традиційний гравець, який мріє про «стратегічну автономію» Європи і часто бачить у допомозі Україні інструмент, а не пріоритет.
- Італія, Іспанія, Канада — країни, для яких бюджетні обмеження, внутрішня політика та «втома від війни» виявилися важливішими за стратегічні інтереси континенту.
Джерело в Альянсі прямо сказало The Telegraph: «Вони не дуже захоплені цією ідеєю». Коротко і чесно. Ніякого пафосу про «боротьбу за демократію» — лише холодний розрахунок.
Цей епізод — не поодинокий випадок, а продовження тієї самої політики, яку ми спостерігали роками: Мінськ, Nord Stream 2, повільна реакція на 2014-й і 2022-й. Європа (і ширше — Захід) продовжує гратися з Україною як з іграшкою. Нас тримають у сірій зоні: достатньо зброї, щоб не програти, але недостатньо, щоб перемогти швидко і остаточно. Бо перемога України означатиме визнання провалу попередньої політики умиротворення Росії.
Велика Британія та Франція, які часто називають себе лідерами Європи, насправді діють як класичні егоїстичні національні держави XIX століття. Їм вигідно:
- Контролювати обсяги допомоги, щоб не перевантажувати власні бюджети;
- Зберігати важелі впливу на Київ;
- Не дратувати надто сильно російський фактор (особливо Франція з її традиційними зв’язками).
Результат? Україна змушена воювати в режимі «витримай і чекай», поки в європейських столицях рахують кожен євро і думають про вибори.
Блокування цього плану означає продовження невизначеності. Допомога залишиться фрагментованою, залежною від політичних циклів у кожній країні окремо. Це ідеальний ґрунт для втоми, затримок і шантажу.
Особливо цинічно це виглядає на тлі заяв про «незворотний шлях України до НАТО». На словах — підтримка, на ділі — саботаж механізмів, які могли б зробити цю підтримку ефективною.
Країни, які реально тягнуть на собі тягар (Польща, Прибалтика, скандинави), демонструють, що солідарність можлива. Але «стара Європа» та деякі заокеанські партнери продовжують грати в свою гру.
Це не просто «розбіжності в поглядах». Це внутрішній саботаж ефективної допомоги країні, яка воює за спільні цінності та безпеку всього Альянсу. Саботаж, який коштує українських життів.
Україна має робити висновки. Ми не можемо покладатися на добру волю європейських еліт, які десятиліттями годували дракона і тепер не хочуть платити за наслідки. Нам потрібна не милостиня, а системна, передбачувана, достатня підтримка — або чіткі гарантії безпеки, які не залежать від настрою в Лондоні чи Парижі.
Поки що ж маємо те, що маємо: черговий доказ, що в геополітиці друзів немає — є лише інтереси. І українські інтереси для багатьох у НАТО досі залишаються другорядними.
Поки наші хлопці на фронті тримають небо, хтось у комфортних кабінетах Брюсселя і Лондона знову вирішив, що «0,25% — це забагато». Історія це запам’ятає.
Дякую!
Тепер редактори знають.