Уявіть собі хлопця, який з дитинства не міг всидіти на місці. Карате, марафони, адреналін у крові – це був Андрій Корнійчук, уродженець тихого міста Самар (Новомосковськ) на Дніпропетровщині. А тепер уявіть, як цей неспокійний дух, загартований чорним поясом і кілометрами бігових доріжок, стає щитом для тих, хто досі стоїть на передовій. Бо пам’ять про Андрія не стоїть на місці. Вона рухається. Вона бореться. Вона – на колесах бойової автівки, яка вже мчить до Покровська, несучи на борту гравіювання з його ім’ям.
Історія Андрія Корнійчука – це не просто біографія героя, а справжній гімн незламності. Це оповідь про те, як один чоловік, попри все, обрав бути там, де найгарячіше, а його родина, оповита горем, перетворила сльози на інструмент перемоги. Сьогодні, коли війна вже втретє переписує наші долі, ця родинна сага нагадує: смерть – не кінець. Вона може стати новим стартом. Для тих, хто лишився.
Андрій Корнійчук народився в місті Самар – маленькому містечку на Дніпропетровщині, де Дніпро шепоче таємниці вітру. З чотирьох років батько, відчуваючи в синові той самий вогонь, що палав у ньому колись, привів його на тренування з карате. “Він був як вихор, – згадує старша сестра Альона Лещенко, її голос тремтить від тепла спогадів. – Невтомний. З першого ж заняття хлопець не просто бився – він танцював з ударами. А коли йому виповнилося 18, чорний пояс майстра спорту став не просто стрічкою на поясі, а частиною його душі”.
Але карате – це лише початок. Андрій, ніби відчуваючи, що життя – це марафон, а не спринт, взявся за біг. Кілометри ставали його молитвою. Київські бульвари, дніпровські набережні, запорізькі степи – він долав їх одним подихом. “Він любив той момент, коли тіло кричить ‘стоп’, а ти шепочеш ‘ні, ще крок’ – ділиться Альона. – Андрій казав: ‘Біг – це свобода. Ти біжиш, і весь світ відступає'”.
Та війна, що увірвалася в Україну 24 лютого 2022-го, змінила траєкторію його бігу. Повномасштабне вторгнення застало Андрія в розквіті сил – 30-річним, повним планів. Він рвався на фронт. Раз за разом ішов до військкомату, але щоразу чув: “Людей вистачає. Чекай”. Чекай? Для такого, як Андрій, це було як наказати океану заспокоїтися. Зрештою, доля посміхнулася – мобілізація. Навчання в Великій Британії, де британські інструктори вчили його не просто стріляти, а виживати. А потім – 80-ша аеромобільна бригада. Брати по духу. І передова, що кликала, як стара любов.
Перше поранення могло стати кінцем. Шрапнель, кров, біль – і пропозиція від ТЦК: “Іди в тил, хлопче. Безпечніше”. Безпечніше? Андрій лише посміхнувся крізь пов’язки. “Ні, – відповів він. – Мені потрібно бути там, де найважче”. Альона, яка чула цю розмову телефоном, досі не може стримати сльози: “Йому було важливо не просто служити. А бути з побратимами. Ділити кулі, ділити надію. Він казав: ‘Якщо я відступлю, хто ж їх прикриє?'”.
На початку травня 2025-го, під Покровськом, де земля тремтить від кожного кроку окупантів, доля завдала удару нижче пояса. Російський FPV-дрон – той самий “терорист небес”, що сіє смерть безшумно, як отрута. Андрій виконав бойове завдання, але заплатив за перемогу частиною себе. Втрата однієї ноги. Кисті обох рук. Десятки операцій – від реанімації до протезування. Біль, що рвав на шматки, але не дух.
Він жартував. Завжди. “Та нічого, три ампутації, але все буде добре, – сміявся він у палаті, дивлячись на рідних. – Ще бігати буду. Обіцяю, сестричко, марафон у Києві – і я там, попереду всіх”. Дякував лікарям, обіймав матір (чи то пак, намагався – з протезами це було непросто), і повторював: “Ми переможемо. Бо ми – Україна“. Друзі, побратими, волонтери – всі схопилися та почали допомагати. Збирали гроші на реабілітацію. На протези. На майбутнє, яке Андрій малював уявно: бігти знову, жити знову.
Але 22 червня 2025-го серце, що билося в ритмі марафону, зупинилося. Несподівано. Без попереду. Просто… зникло. Поховання в Самарі стало морем сліз. Батьки, зламані горем. Сестра, що тримається за спогади, як за рятувальний круг. І питання, гостре, як штик: “Що робити з тими коштами? З тією надією, що ми зібрали?”
“Ми не хотіли, щоб гроші просто лежали, – зізнається Альона Лещенко, її очі блищать від сліз і гордості водночас. – Андрій би не пробачив. Він би сказав: ‘Рухайтеся! Допомагайте хлопцям!'”. Волонтерський центр, що координував збір, звернувся до нас – до тих, хто пише про таких, як Андрій. “Родина погодилася, – розповіли вони. – Частину коштів – на автівку для підрозділу. Для 81-ї бригади. І щоб на ній було його ім’я. Гравіювання. Щоб хлопці знали: Андрій з ними“.
Так народилася “Корнійчук-мобіль” – бойова автівка, оснащена для фронту: захист, швидкість, надійність. Кошти, зібрані на протези для одного чоловіка, стали щитом для десятків. Автівка вже поїхала на передову – туди, де Покровськ досі тримається зубами. На борту – не просто метал і гуму. Там вигравіювати: “Андрій Корнійчук. 81-а бригада. Пам’ять – це дія”. Кожний виїзд, кожна евакуація поранених, кожне доставлення боєприпасів – це частинка Андрія. Його біг. Його удари карате. Його “все буде добре“.
Побратими пишуть у чатах: “Брат, ти з нами. Ця тачка – як ти: швидка, вперта, незламна“. Один з них, анонімний сержант, надіслав фото: автівка в багнюці, під дощем, але з посмішкою на номерах. “Дякуємо твоїй сім’ї, – пише він. – Ти не пішов. Ти ведеш нас”.
Історія Андрія Корнійчука – це не про трагедію. Хоч би як боліло. Це про ланцюг, що не рветься. Про сім’ю, яка могла б закритися в жалю, але вибрала рух. “Ми продовжуємо його справи, – каже Альона. – Бо якщо зупинитися, то ворог переможе не нас – нашу пам’ять”. В Україні, де щодня ми ховаємо героїв, такі родини – як маяки. Вони нагадують: смерть – це не поразка. А дія в ім’я загиблих – наша найкраща помста.
Сьогодні, 18 жовтня, коли осінній вітер несе запах перемоги, автівка Андрія мчить кудись під Донецьком. Багато кілометрів попереду. Багато життів, врятованих. І десь там, у небесах, хлопець з чорним поясом посміхається: “Я ж казав – ще побіжу“. Бо пам’ять про тих, хто загинув за Україну, – це не тиха сльоза на могилі. Це рев двигуна на фронті. Це продовження марафону. Наш спільний марафон до Перемоги.
Андрій Корнійчук (1987–2025). Герой України! Вічно в серцях! Вічно на передовій!
Дякую!
Тепер редактори знають.