Омбудсмен прокинувся: на четвертому році війни Лубінець раптом помітив, що права людини в Україні порушують

Чотири роки повномасштабної війни. Тисячі скарг на незаконні затримання, побиття, конфіскацію телефонів і примусове утримання в ТЦК. А Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець мовчав. Мовчав, коли людей хапали посеред вулиці. Мовчав, коли їх тягнули в буси без пояснень. Мовчав, коли в ТЦК відбирали телефони й тримали по кілька діб без зв’язку з рідними.

І ось – диво! На четвертому році пан Лубінець раптом прозрів. Тепер він з трибуни розповідає, що працівники ТЦК і СП «не мають права перевіряти документи», «не мають права застосовувати фізичну силу», що ТЦК – «не місце несвободи» і що забирати телефони – це, виявляється, незаконно. Дякуємо, капітане Очевидність. Ми б і самі здогадалися, якби не чотири роки вашого гучного мовчання.

«Динаміка є негативна», – скромно констатує омбудсмен. Кількість звернень «кардинально збільшилась». Ну ще б пак! Коли людей почали хапати вже не поодинці, а цілими мікроавтобусами, навіть сліпий помітить. Але Лубінець помітив тільки зараз. Коли суспільство остаточно втратило довіру до всіх – від президента до останнього «військома». Коли рейтинг влади падає нижче плінтуса. Коли навіть до самого омбудсмена вже публічно виникають питання: а чим, власне, ви займалися попередні три роки?

І от, відчувши, що запах смаженого дійшов і до його кабінету, Лубінець вирішив поспішно вибігти вперед паровоза. Мовляв, я ж завжди був за закон! Я ж завжди наголошував! Тільки чомусь раніше ці «наголоси» ми чули хіба що в його снах.

Особливо цинічно звучить його спроба всидіти на двох стільцях одразу: «Ми поважаємо ЗСУ, але ТЦК – це ж теж ЗСУ, тільки… ну от якось не дуже». Перепрошую, пане Лубінець, але коли ваші «захисники прав» роками закривали очі на те, що ТЦК перетворилися на паралельну поліцію з правом викрадати людей, – це ви особисто допомогли сформувати саме таке «інше ставлення» суспільства.

Працівники ТЦК мають відповідати за порушення? О, вперше чуємо! А де ви були, коли перші відео з побиттями та незаконними затриманнями розлетілися інтернетом ще в 2022-му? Де були ваші заяви, коли людей тримали в ТЦК по 72 години без їжі й зв’язку? Де були ваші позови до суду, ваші подання до прокуратури, ваші гучні звіти?

Ніде. Бо тоді ще можна було мовчати. Тоді ще працювала формула «війна все спише». А тепер, коли суспільство кипить, коли навіть лояльні до влади люди починають питати «а де, власне, закон?», – тепер раптом знадобився голос омбудсмена.

Це не прозріння. Це банальна спроба врятувати власну репутацію на тлі тотального краху довіри до інститутів влади. Лубінець не захищає права громадян. Він захищає своє крісло. І робить це так пізно й так незграбно, що виглядає ще цинічніше, ніж ті, кого він нарешті наважився покритикувати.

Вітаємо, пане Уповноважений. Ви встановили новий український рекорд – чотири роки повного мовчання на тлі системних порушень прав людини. Браво. Тепер хоча б зробіть вигляд, що вам не байдуже. Бо суспільство вже давно не робить вигляд, що вам вірить.