Дмитро Лубінець, підбиваючи підсумки чотирирічної роботи на посаді Уповноваженого з прав людини, озвучив речі, які змушують інакше поглянути на стан державних інституцій в Україні. Його виступ — це не просто звіт, це констатація системного збою, де «державний інтерес» часто вступає в прямий конфлікт із правами людини, а реформи існують лише у вигляді красивих презентацій.
ТЦК як «держава в державі»: де межа між законом і свавіллям?
Центральною темою виступу стало критичне ставлення до роботи територіальних центрів комплектування (ТЦК). Історія про криворізького батька-одинака, якого силоміць «запакували» до ТЦК, залишивши п’ятирічну дитину напризволяще, — це діагноз, а не випадковість.
Лубінець прямо заявив: працівники ТЦК часто діють з ігноруванням юридичних підстав, аби лише виконати план [01:21]. Але куди страшнішою є ситуація з медичним оглядом. Коли людина з ВІЛ-інфекцією третьої стадії, сифілісом, гнійним сепсисом чи діабетом потрапляє на полігон із папірцем, де написано «повністю здоровий», це вже не про мобілізацію — це про злочинну халатність [06:03].
Гострий висновок: Омбудсмен наголошує, що поки реформа мобілізації буде залишатися «слайдами для звітів», реальних змін не відбудеться. Система, яка намагається «закрити дірки» хворими людьми, руйнує власну армію зсередини, перетворюючи військову службу на гуманітарну катастрофу [07:07].
Освіта: чи «вбиває» НМТ майбутнє лікарів?
Лубінець також виступив як лобіст інтересів молоді, критикуючи відірваність системи оцінювання від реальності. Його ініціатива знизити прохідний бал НМТ зі 150 до 130 для вступу на медичні спеціальності викликала шквал критики, але він стоїть на своєму: не можна вимірювати знання дитини тестами, складеними під час блекаутів та війни [02:14].
Аргумент омбудсмена залізобетонний: лікар стає лікарем не через вступний іспит, а через роками тривалу практику, сесії та інтернтуру [03:52]. Намагання «тримати планку» в умовах, коли тисячі талановитих дітей готові виїхати за кордон через неможливість здобути освіту вдома — це шлях до деградації інтелектуального потенціалу країни.
Полонені: крихкий діалог під обстрілами
У питанні обміну полоненими Лубінець демонструє прагматизм, який часто межує з ризиком для власної репутації. Його публічне спілкування з російською стороною (Лантратовою) — це відчайдушна спроба створити хоч якийсь механізм захисту для українців у російському полоні, де вже зафіксовано понад 600 видів тортур [13:00].
Він визнає, що Росія практично заблокувала обмін жінок, і ситуація з поверненням цивільних заручників залишається критичною [09:45]. У цей час омбудсмен змушений використовувати кожен можливий контакт, щоб хоча б забезпечити базовий зв’язок полонених із рідними, що саме по собі є титанічною роботою на фоні жорстокої реальності [13:28].
Вердикт: реформи чи виживання?
Аналіз виступу Дмитра Лубінця дає підстави для невтішного висновку:
-
Інституційна криза: Правоохоронні та військові органи (як-от ТЦК) потребують жорсткого цивільного контролю, оскільки в умовах війни вони схильні до перетворення на каральні структури.
-
Захист громадянина: Омбудсмен фактично став єдиним «адвокатом» для тих, кого держава намагається переїхати катком «воєнної доцільності».
-
Виклик майбутньому: Якщо ми не переглянемо підходи до освіти та мобілізації зараз, ми ризикуємо отримати «переможну», але соціально виснажену та інтелектуально обмежену країну.
Дмитро Лубінець ставить систему перед дзеркалом, у якому відображається не «гарний звіт», а кричуща реальність. Питання лише в тому, чи є у влади воля ці недоліки виправляти, чи вони й надалі будуть ховатися за слайдами, поки система продовжує «ламатися» на людських долях.
Стаття підготовлена на основі аналізу інтерв’ю Дмитра Лубінця: https://www.youtube.com/watch?v=GxJyTG6iQx0
Дякую!
Тепер редактори знають.