Поки українські правоохоронні органи рапортують про активні розшукові заходи та міжнародну співпracю, керівник департаменту розслідувань “Української Правди” Михайло Ткач робить те, що здається неможливим для цілої системи з мільярдними бюджетами: знаходить тих, кого начебто шукає вся держава. Останній приклад — бізнесмен Тимур Міндіч, фігурант резонансного корупційного розслідування “Мідас”, якого журналіст виявив в Ізраїлі і навіть взяв у нього інтервʼю.
Ця історія — не просто про вдалу журналістську роботу. Це питання з присмаком гіркої іронії до всієї системи правосуддя в Україні: якщо один журналіст може знайти підозрюваного у корупції, чому це не вдається НАБУ, САП та іншим структурам з їхніми ресурсами, базами даних та міжнародними зв’язками?
Тимур Міндіч фігурує у справі, яка стосується корупції у двох найбільш чутливих для країни, що перебуває у стані війни, сферах — енергетиці та обороні. НАБУ та Спеціалізована антикорупційна прокуратура ведуть розслідування, в якому бізнесмену інкримінують причетність до схем, що завдали збитків державі. Деталі обвинувачень досі залишаються частково закритими, але сам факт втечі підозрюваного за кордон уже говорить про багато.
Енергетична та оборонна галузі — це не просто великі гроші. В умовах повномасштабної війни це питання національної безпеки, виживання економіки та боєздатності армії. Корупція в цих сферах має пряме відношення до того, чи є світло в домівках українців та чи отримують захисники достатньо боєприпасів на фронті. І саме тому втеча фігурантів таких справ та неспроможність їх повернути виглядає особливо цинічно.
Найболючіше питання у цій історії: чому журналіст зміг те, що не можуть правоохоронці? Варіантів відповіді небагато, і жоден з них не додає оптимізму.
Перший варіант — банальна некомпетентність. Можливо, в українських правоохоронних органах просто не вміють використовувати сучасні інструменти розшуку, не знають, як працювати з міжнародними базами даних, не мають достатньої кваліфікації для оперативної роботи за кордоном. Але це пояснення викликає ще більше запитань: якщо це так, то навіщо ми витрачаємо мільярди на утримання цих структур?
Другий варіант — відсутність реального бажання. Можливо, Міндіча не шукають по-справжньому, тому що хтось не зацікавлений у його поверненні та справедливому суді. Корупційні справи в енергетиці та обороні часто виявляються справами про системну корупцію, де ниточки тягнуться до високопоставлених чиновників та політиків. Чи не тому пошук фігурантів перетворюється на імітацію бурхливої діяльності?
Третій варіант — комбінація першого та другого. Некомпетентність поєднується з відсутністю політичної волі, створюючи ідеальний шторм безкарності.
Михайло Ткач та “Українська Правда” неодноразово демонстрували, що журналістські розслідування в Україні часто виявляються ефективнішими за роботу офіційних органів. Журналісти знаходять активи корупціонерів, виявляють схеми розкрадання, відстежують фігурантів справ по всьому світу. І це при тому, що в них немає ні повноважень правоохоронців, ні доступу до закритих баз даних, ні бюджетів спецслужб.
Що має журналіст, чого немає у детектива НАБУ? Мотивацію. Репутацію, яка залежить від результату. Відсутність політичного тиску та особистої зацікавленості у провалі розслідування. І, можливо, найголовніше — почуття відповідальності перед суспільством, а не перед начальством.
Коли журналіст бере інтервʼю у фігуранта корупційної справи, який офіційно перебуває в розшуку, це не просто професійний успіх. Це прилюдна демонстрація неспроможності системи. Це нагадування про те, що правосуддя в Україні залишається вибірковим та залежним від статусу, зв’язків та можливостей підозрюваного.
Україна веде війну за своє існування. І в цій війні кожна гривня, викрадена з оборонного бюджету, кожен корупційний схем в енергетиці має ціну, виражену не лише у грошах, а й у людських життях. Коли фігуранти таких справ спокійно живуть за кордоном, дають інтервʼю журналістам і не відчувають жодних реальних наслідків своїх дій — це сигнал для всіх інших потенційних корупціонерів: можна красти, можна зраджувати, можна втекти, і нічого не станеться.
Справа не лише в Міндічу. Він — один з багатьох, символ системної проблеми. Поки українська правоохоронна система не зможе або не захоче ефективно переслідувати корупціонерів, особливо тих, хто завдав шкоди в критично важливих галузях, говорити про перемогу над корупцією марно.
Історія з Міндічем має стати не просто черговим інфоприводом, а приводом для системних змін. Суспільство має право знати: чому правоохоронці не можуть те, що може один журналіст? Хто несе відповідальність за провал у розшуку? Які механізми будуть запущені, щоб таке не повторювалося?
Але найважливіше питання: чи готова влада визнати проблему та почати реально її вирішувати? Чи продовжиться традиція, коли журналістські розслідування залишаються єдиним реальним інструментом боротьби з корупцією, а правоохоронна система грає роль статиста?
Поки що відповідь очевидна. І вона не на користь системи правосуддя. Залишається лише дякувати журналістам за їхню роботу та сподіватися, що колись в Україні фігурантів корупційних справ шукатимуть так само ефективно, як це робить Михайло Ткач. А не навпаки.
Дякую!
Тепер редактори знають.