Коли українське кіно намагається вистояти під тиском війни, скорочення державного фінансування та відсутності нормального ринку, його головна премія — «Золота дзиґа» — вдруге пішла на поклон до людини, чиє прізвисько «Нарік» десятиліттями асоціювалося з організованим злочинним світом Дніпра. Олександр Петровський, який втік до Відня у перші дні повномасштабного вторгнення, через свій Міжнародний благодійний фонд «Солідарність» (фактично — родинний фонд Петровських) став генеральним партнером церемонії.
Це вже не просто спонсорство. Це системне відбілювання репутації.
«Зрозуміло, що потрібні приватні інвестиції в кіно, але має бути межа», — прямо заявила відома експертка «Детектор медіа» та арт-оглядачка «Української правди» Лєна Чиченіна. Її пост у Facebook став каталізатором публічного обурення в кіноспільноті.
Реакція не забарилася. Режисер і продюсер Ярослав Лодигін, відомий фільмами «Дике поле», «Аристократи», та іншими, написав у соцмережах жорстко і принципово:
«Слава богу, я не є членом української кіноакадемії: допоки ця організація послідовно займається відмиванням репутацій, мені достатньо бути членом кіноакадемії європейської».
Ця заява — не емоційний спалах. Це діагноз. Національна кіноакадемія, яка визначає лауреатів «Дзиґи», перетворюється на платформу для репутаційного лоубастеру людини, проти якої десятиліттями працювали силовики.
Олександр Володимирович Петровський (уроджений Налекрешвілі) — класичний продукт 90-х Дніпропетровська. Рeket, контроль над ринками, барами, ресторанами. Згодом — потужніші схеми. Генпрокурор Юрій Луценко ще у 2010-му публічно називав його кримінальним авторитетом «Наріком». Судові баталії тривали роками: спочатку Петровському вдавалося забороняти таке формулювання, але у 2020-му рішення переглянули — називати його кримінальним авторитетом дозволено.
Останні роки — особливо «гарячі»:
- Перестрілки в центрі Дніпра з участю його людей.
- Викрадення Єрмака Петровського (ймовірно, родича).
- Вбивство Ігоря Комарова на Балі.
- Масштабні операції проти мереж шахрайських кол-центрів, які, за даними ЗМІ та заяв місцевої влади, пов’язують з орбітою Петровського.
- Обшуки в Європі, зокрема в Берліні, де вилучали сотні тисяч доларів і елітні годинники.
При цьому Петровський активно позиціонує себе як мецената: будує храми, допомагає ЗСУ (на початку АТО), підтримує ПЦУ і тепер — кіно. Класична схема: гроші від сумнівних схем інвестуються в «благородні» сфери, щоб створити образ респектабельного бізнесмена.
Він втік до Відня на самому початку великої війни — коли чоловіки вже не могли виїжджати. Це теж додало масла у вогонь суспільного обурення.
Офіційна версія проста: держава урізала фінансування, потрібні приватні кошти. У 2025-му «Золота дзиґа» ледь не зірвалася, і родина Петровських «врятувала» премію. У 2026-му — повторили. Win-win, як пишуть у «Детектор медіа»: один відмиває імідж, інші отримують гроші на церемонію.
Але питання етики нікуди не дівається. Чи можна будувати культурний фронт на грошах, заплямованих криміналом? Чи не стає «Золота дзиґа» інструментом легітимізації в очах європейської спільноти того, кого в Україні багато хто вважає частиною старої злочинної системи?
Особливо цинічно це виглядає на тлі того, що українське кіно сьогодні — це часто історії про гідність, опір, моральний вибір. А головну премію країни тримає в кишені людина, біографія якої з цими цінностями погано корелює.
Це не лише про одну премію і одного спонсора. Це симптом системної хвороби українського культурного поля: хронічна залежність від олігархічних/кримінальних грошей через слабкість держави. Пінчук має свій арт-центр, Ахметов — фонд, а «Наріку» віддали «Золоту дзиґу». Кожному — свій сегмент впливу.
Митці опинилися перед дилемою: або принципово відмовлятися від таких грошей і ризикувати закриттям подій, або мовчати і брати участь у відбілюванні.
Лєна Чиченіна, Ярослав Лодигін та інші, хто публічно висловив недовіру, роблять важливу справу. Вони нагадують, що в часи війни культура не може бути нейтральною. Вона або захищає цінності, за які гинуть люди на фронті, або стає ширмою для старих схем.
Час ставити межу. Бо інакше «Золота дзиґа» ризикує перетворитися на «Золоту пляму» на репутації всього українського кіно.
Дякую!
Тепер редактори знають.