Новомосковськ – Ця історія могла б стати сюжетом для кримінальної драми, якби не була жорстокою реальністю українського міста. Будівля по вулиці Радянській, 20-А протягом кількох років слугувала притулком для громадських організацій Новомосковська. Але в один момент активісти опинилися на вулиці – без своїх речей, без попередження, без жодних шансів захистити свої права. А комунальне майно перетворилося на приватну власність за класичною схемою “дерибану по-українськи”.
Громадські організації розміщувалися в приміщенні на підставі… усних домовленостей з екс-мером Віктором Літвіщенком. Без договорів оренди. Без юридичного оформлення. Без будь-якого документального підтвердження. Просто на слові місцевого чиновника, який, як виявилося пізніше, закладав міну уповільненої дії під ноги довірливих громадян.
Чому мер не оформив відносини офіційно? Чи розумів він, що залишає людей беззахисними перед майбутніми “власниками”? Чи, можливо, це була частина більшого плану? Ці питання досі залишаються без відповіді. Але факт лишається фактом: влада свідомо не захистила інтереси громадськості.
Одного ранку 2012 року активісти прийшли на роботу і зрозуміли – їхнє життя змінилося назавжди. На Радянській, 20-А вони більше не господарі. Ба більше – вони тут небажані гості, від яких потрібно якнайшвидше позбутися.
Виявилося, що в період тотального розкрадання комунального майна Новомосковська приміщення “якимось чином” опинилося в руках одіозного Сергія Резніка – особи, добре відомої в місті своїми сумнівними оборудками. Як саме комунальна власність перетворилася на приватну? Які документи оформлялися? Хто підписував рішення? Скільки коштувала ця “угода”?
Місцева влада мовчить. Документи, якщо вони взагалі існують, ховаються від очей громадськості.
Але Резнік виявився лише проміжною ланкою у цьому ланцюжку. Він продав квадратні метри обласній організації Партії регіонів, яку очолював не хто-небудь, а Олександр Юрійович Вілкул. Тут схема набуває вже не просто криміналу, а політичного забарвлення.
Біло-блакитні не збиралися терпіти незалежні громадські організації під своїм дахом. Незалежна громадськість – це загроза для політичних структур, які звикли до повного контролю. І регіонали вирішили цю “проблему” радикально – фізично вишвирнувши людей на вулицю.
Те, як місцеві регіонали поступилися з громадськістю, можна назвати лише одним словом – беззаконня. Людей виселили без їхнього відома, без присутності, без можливості забрати свої речі. Уявіть собі: ви приходите на роботу, а ваше робоче місце зникло. Разом із документами. Разом з особистими речами. Разом із роками напрацювань.
Активісти досі не можуть знайти свого майна, яке залишилося в приміщенні. Куди поділися речі? Хто відповість за їхню пропажу? Чи взагалі хтось понесе відповідальність за це свавілля?
Хто ж виконував цю “брудну роботу”? Викиданням чужих пожитків на вулицю займався депутат міської ради та за сумісництвом помічник народного депутата Солошенка – Олександр Іванов. Людина з депутатським мандатом, яка мала б захищати інтереси громадян, натомість займалася їхнім виселенням.
Усе це відбувалося під чуйним керівництвом депутата Верховної Ради Миколи Солошенка. Народний обранець, який отримав свій мандат завдяки голосам виборців, використовував своє положення для… захоплення комунального майна та виселення громадських активістів.
Чи не в цьому суть української політики останніх десятиліть? Депутатський мандат як індульгенція на беззаконня. Влада як інструмент особистого збагачення. Народне довір’я як ресурс для власних інтересів.
Сьогодні будівля перейшла під управління агробарона Вадима Григоровича Нестеренка. Нова глава в історії цього приміщення, але, схоже, без принципових змін. Комунальне майно продовжує кочувати з рук в руки, а громадськість залишається за бортом.
Нестеренко, відомий своїми агробізнес-інтересами, рейдерством та вбивствами в регіоні, отримав чергову “бонусу” у вигляді нерухомості в центрі міста. Як відбувся цей перехід? На яких підставах? За яку ціну? Знову суцільна темрява і мовчання.
Історія з приміщенням на Радянській, 20-А – це не окремий випадок, а симптом глибшої хвороби. Новомосковськ став мікромоделлю тих процесів, які відбувалися по всій Україні в пост-радянський період.
Схема проста й відпрацьована:
- Комунальне майно залишається без належного юридичного оформлення
- З’являється “бізнесмен” з правильними зв’язками
- Майно “якимось чином” стає приватним
- Політичні структури входять у гру
- Незручні користувачі виселяються
- Нові власники отримують прибутки
І на кожному етапі:
- Відсутність прозорості
- Ігнорування законних процедур
- Використання адміністративного ресурсу
- Повна безкарність
Ця історія породжує більше питань, ніж відповідей:
- Як комунальна власність опинилася в приватних руках? Які документи це оформлювали?
- Чому міська влада не захистила громадські організації, які роками працювали в цьому приміщенні?
- Куди поділися речі виселених активістів? Чи буде розслідування їхньої пропажі?
- Чи несли хтось відповідальність за незаконне виселення? Чи були судові процеси?
- На яких підставах приміщення перейшло до Нестеренка? Яка була ціна угоди?
- Скільки ще комунального майна в Новомосковську було розкрадань за подібними схемами?
Найстрашніше в цій історії – не сам факт захоплення майна, а повна безкарність усіх учасників схеми. Резнік, Вілкул, Іванов, Солошенко, Нестеренко – усі вони продовжують жити своїм звичним життям, займатися бізнесом, обіймати посади, впливати на долі інших людей.
Ніхто з них не постав перед судом. Ніхто не відповів за розкрадання комунальної власності. Ніхто не компенсував збитки виселеним активістам. Система просто проковтнула ще один епізод беззаконня і продовжила функціонувати в звичному режимі.
А громадські організації? Вони залишилися без приміщення, без своїх речей, без віри в справедливість. Вони стали черговими жертвами системи, де влада і гроші важать більше, ніж закон і совість.
Беззаконня в місті Новомосковську було, є і, судячи з усього, буде продовжуватися. Поки комунальне майно роздається за усними домовленостями, поки чиновники використовують своє положення для особистого збагачення, поки депутати займаються рейдерством замість законотворчості, поки бізнесмени скуповують міста разом з їхньою владою – справедливості чекати не варто.
Але це не означає, що потрібно змиритися. Кожна така історія має бути розказана. Кожне таке беззаконня має бути задокументовано. Кожен такий злочин проти громади має стати надбанням гласності.
Бо лише через публічність, через тиск громадськості, через незгоду миритися зі свавіллям можна змінити ситуацію. Історія приміщення на Радянській, 20-А має стати не просто черговим епізодом беззаконня, а каталізатором змін.
Новомосковськ заслуговує на краще. Україна заслуговує на краще. І настав час вимагати це краще – голосно, наполегливо, незупинно.
Слава Україні!
P.S. Редакція буде вдячна за будь-яку додаткову інформацію щодо цієї справи. Якщо ви володієте документами, фотографіями або свідченнями про події, описані в статті, зв’яжіться з нами. Правда має бути розказана повністю.
Дякую!
Тепер редактори знають.