На четвертий рік повномасштабного вторгнення Росії в Україну, яке розпочалося 24 лютого 2022 року, українське суспільство вже не раз переконалося в цинічній грі західних партнерів. Обіцянки гучних санкцій проти російського агресора лунають з усіх трибун, але реальність виявляється куди більш прозаїчною і брудною. Поки Європа та її союзники на камери засуджують Кремль, російські заводи не лише продовжують працювати, а й безперебійно функціонують на території самого Європейського Союзу. І це не просто парадокс — це відверта зрада принципів, про які так люблять говорити західні лідери.
Прикладів такого лицемірства не бракує. Лише напередодні 2025 року західні партнери, які три роки поспіль “рішуче засуджували” російську агресію, раптом “помітили” існування так званого “тіньового флоту” Росії. Цей флот, який роками перевозив російську нафту по всьому світу, діяв не просто у всіх на очах — його маршрути відстежувалися на радарах. Жодні “жорсткі санкції”, про які так гучно заявляли, не завадили цьому. Ба більше, сам факт такого “відкриття” на четвертому році війни виглядає як знущання над здоровим глуздом. Чи справді Європа та її союзники були настільки сліпими, чи просто не хотіли бачити те, що не вписується в їхню зручну картинку?
Ще більш кричущий приклад — співпраця Європи з російським металургійним сектором. Прямо зараз, у 2025 році, європейські країни продовжують закуповувати метал у російських заводів, які одночасно постачають сировину на 22 підприємства оборонного комплексу Російської Федерації. Так, один і той же завод відправляє вагони з металом до Данії, Бельгії та Італії, а інші — на виробництво ракет, дронів, танків і навіть ядерної зброї. Власник цього підприємства, до речі, не просто далекий олігарх за Уралом — він має свої заводи на території ЄС, які також успішно працюють і приносять прибуток. Чи не дивно, що про це знають майже всі західні ЗМІ та журналісти, але мовчать? Ця тема — справжнє табу, яке ніхто не наважується порушити.
Гірничо-металургійний комплекс — третє за значенням джерело доходів російської економіки після нафти та газу. За даними Eurostat, за три роки повномасштабного вторгнення Росія продала країнам ЄС продукції цього сектору майже на 10 мільярдів євро. Виходить, що поки європейські політики розповідають світу про “санкційний тиск” на Москву, їхні компанії тихо заробляють на співпраці з агресором, фінансуючи тим самим війну проти України.
Журналіст видання Українська правда Михайло Ткача, у своєму відеосюжети розповів про цю ситуацію:
Автор: Михайло Ткач Режисер: Андрій Ігнатенко Оператор: Ярослав Бондаренко Звукорежисер: Дмитро Волковинський Обкладинка: Андрій Калістратенко
Ця прикра історія — не просто про бізнес. Це про те, як західні партнери, які клялися Україні у підтримці, відверто брехали. Санкції, про які так багато говорять на телебаченні, виявилися ширмою для збереження вигідних економічних зв’язків із Росією. Для Європи війна в Україні — не боротьба за демократію чи справедливість, а черговий піар-майданчик, де можна вдало попозувати перед камерами. Реальні дії свідчать про інше: коли йдеться про власні інтереси, принципи відходять на другий план.
Прикладів такого підходу в історії вистачає. У 2021 році США та Велика Британія, виводячи свої війська з Афганістану, показали всьому світу, чого варті їхні обіцянки про захист демократії. Хаотична втеча, залишені напризволяще союзники та повернення талібів до влади стали красномовним доказом того, що “партнерство” з Заходом — це часто лише гарні слова, за якими немає реальних дій.
Для України ця ситуація — болючий, але важливий урок. Четвертий рік війни чітко показав: західні партнери діють виключно у власних інтересах, а їхня допомога — це не більше ніж жест, який не заважає їм торгувати з ворогом. Поки Європа купує російський метал, а “тіньовий флот” перевозить нафту, українці гинуть під обстрілами, профінансованими цими ж грошима. Єдиний вихід для України — покладатися на власні сили, шукати внутрішні ресурси та будувати майбутнє без ілюзій про “надійних союзників”. Бо коли вагони з металом ідуть і до Європи, і на російські танки, стає зрозуміло: у цій грі кожен сам за себе.
Дякую!
Тепер редактори знають.