Останнім часом Україна опинилася в центрі обговорення ініціатив, які потенційно загрожують принципам верховенства права та захисту прав людини. Різкі заяви представників Збройних сил України (ЗСУ) щодо методів боротьби з так званими «ухилянтами» мобілізації викликають глибоке занепокоєння. Зокрема, резонансною стала заява сержанта ЗСУ Андрія Соколова про необхідність розширити повноваження працівників територіальних центрів комплектування (ТЦК) для застосування фізичної сили та навіть відкриття вогню по громадянах, які чинять опір.
У своїх коментарях сержант Соколов прямо заявив, що, на його думку, співробітникам ТЦК слід дозволити стріляти, якщо чоловік мобілізаційного віку хамить або застосовує фізичну силу. Але застосовують чоловіки фізичну силу коли перед ними озброєні представники ТЦК та поліціянти теж зі зброєю? . Такі слова стали продовженням попередніх закликів деяких офіційних осіб до насильницьких методів протидії ухиленню від мобілізації. Згадуємо попередні висловлювання представників ЗСУ, які пропонували стріляти «в коліна» або «в лоба».
Однак чи допустимо, щоб такі заяви лунали в країні, де воюють за демократичні цінності та права кожної людини?
Українське законодавство чітко визначає, що ні Президент, ні військові не мають права називати когось «ухилянтом» без вироку суду. Це поняття юридично закріплене лише після відповідного розгляду справи. Втім, у медійному та суспільному просторі цей термін став ярликом, який використовується для виправдання ідеї жорстких дій щодо чоловіків мобілізаційного віку. Але в Україні зараз все навпаки!
Подібні заяви представників ЗСУ створюють враження, ніби окремі громадяни втрачають право на презумпцію невинуватості, гарантовану Конституцією. У правовій державі всі форми насильства повинні розглядатися в рамках закону, а не через медійні або емоційні заклики.
Не менш тривожною є реакція — точніше, її відсутність — з боку українського керівництва. Президент України Володимир Зеленський та Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець не виступили з офіційними засудженнями подібних закликів. Ця мовчанка лише підсилює занепокоєння суспільства, яке вимагає пояснень і чіткої позиції.
Чи свідчить така риторика про офіційне схвалення позасудових дій? Якщо ні, то чому влада дозволяє поширення подібних заяв, які підривають довіру до інститутів держави?
Українці, які щоденно переживають виклики війни, заслуговують на повагу до своїх прав, навіть у складні часи. Запровадження практики, яка передбачає застосування сили без належних юридичних процедур, не лише руйнує правові засади держави, а й створює небезпечний прецедент для майбутнього.
Насильницькі методи мобілізації можуть призвести до ще більшого розколу в суспільстві. Замість об’єднання на тлі загрози війни, риторика насильства може посіяти недовіру до військових і державних інституцій, а також сприяти дегуманізації громадян.
Влада має взяти на себе відповідальність за подібні заяви, публічно засудити будь-які заклики до насильства без суду та запропонувати правові шляхи розв’язання проблеми ухиляння від мобілізації. Лише прозора комунікація, дотримання закону і повага до прав кожного громадянина допоможуть зберегти довіру до держави та її зусиль у боротьбі з агресором.
Україна бореться за свободу і демократичні цінності. Саме тому подібні ініціативи повинні бути зупинені на корені, щоб не перетворити шлях до перемоги на шлях до хаосу.
Дякую!
Тепер редактори знають.